Świst, zgrzyt, trzask.

Bliźniacze szpice katedry wbijają się w niebo niczym ostro zakończone, pokryte patyną resztki dawnej bramy. Oddziela ona to, co ziemskie, od tego co ulotne i podniebne – jak dusze ptaków krążące nade mną w powietrzu. Widzę je wszystkie, a czasami, gdy ruch uliczny zamiera, liczę je i nadaje im imiona tak, by mogły pofrunąć jeszcze dalej i wyżej. Zauważyłem, że w świecie ludzi to, co niebezpieczne i przerażające, często pozostaje nienazwane. Przejawia się to w języku: „strach o tym mówić”, „wypluj to słowo”, „o czym nie można mówić, o tym trzeba milczeć”. Uwielbiam rozmowy ludzi – przysłuchuję się, jak się do siebie zwracają i jak odpowiadają. Ja również zostałem przez nich nazwany i chyba pasuje do mnie ta nazwa: jestem płaski i równy, spokojny, dzięki czemu mogę zaglądać samochodom przez okna, a wrocławskim tramwajom oglądam podwozie.

Z perspektywy ptasiej zaglądam w toń wody i w okna okolicznych budynków – najbardziej ukochałem sobie ten, w którym ludzie przechadzają się, niekiedy przystają i wpatrują się w obrazy, w zupełnie inny sposób niż na ulicy. Lubię to miejsce, bo przypomina ludziom o posiadanych przez nich zmysłach. Czasami nawet myślę, że pod pewnym względem jestem dzięki temu do nich podobny.

Po mojej przeciwnej stronie znajduję odbicie tej sytuacji – nie lustrzane, ale jakby pochodne. Na ścianach znajdują się książki, a obok nich czubki głów zaczytanych ludzi wpatrzonych w tekst. Tak jak i obrazy, teksty zostały stworzone przez autorów i autorki z różnych krajów i w różnych językach, a jednak w jakiś sposób komunikują się z odbiorcami; wyrażają to, czego czasem oni sami nie potrafią ująć w słowa. Wtedy myślę, że to piękne móc mówić i posługiwać się językiem: czy to ojczystym, czy takim, który dopiero się poznaje.

Łoskot, warkot, terkot.

Z zasłyszanych rozmów wywnioskowałem, że największym problemem ludzi jest czas. Słyszę często, jak mówią o „zmianie czasu” albo „zmianie czasów”, ciężko mi odróżnić. Ciekawa sprawa, bo czas dotyczy mnie w inny sposób – zupełnie nie mam na niego wpływu. Płynie obok mnie i pode mną niczym rzeka, która przygląda się mojemu odsłoniętemu, wilgotnemu od mchu podbrzuszu i która wyznacza naturalne granice. Moim zadaniem jest poskromić te dwie rzeczy: ułatwić ludziom życie w ich pośpiechu przeciwko czasowi i ujarzmić naturę. Robię to codziennie, bez wytchnienia, i mam cichą nadzieję, że dzięki temu jest im trochę łatwiej w tym miejskim pędzie. Kiedy jednak przyglądam się, jak biegną, jak starają się pokonać czas, zapominając imiona własne i czyjeś, myślę wtedy znów o mojej nazwie; o tym, po co była potrzebna i dochodzę do wniosku, że pokój na świecie mógłby zapanować tylko wtedy, gdyby granice były umowne, a każdy respektowałby taki stan rzeczy i byłby z nim zupełnie pogodzony. Moja budowa nie uwzględnia żadnych wieży ani łuków, przez co panorama wokół mnie jest wyjątkowo otwarta i przejrzysta. Brakuje u mnie pylonu, który nadawałby mi wygląd wieży do sforsowania; wieńczyłby moją sylwetkę w sposób dostojny i wywołujący uczucie pomieszane ze strachem i szacunkiem, gdy patrzy się na łuk katedr. Dzięki temu, że nie ma możliwości, by patrolować ani się na mnie zbroić, teren staje się widokiem. Każdy widzi drugi brzeg, a otwarta przejrzysta przestrzeń zniechęca do spisków i knowań. Mawia się, że trawa po drugiej stronie jest zawsze zieleńsza – każdy, kto mógłby spojrzeć pomiędzy czyjeś źdźbła, chwasty, poplony i gruzy dawnych ruin szybko zrozumiałby, że nie ma co się porównywać. Perspektywa odkrytych słabości zniechęca do konfrontacji, raczej zachęca do wymiany doświadczeń.

Czasami, kiedy mam dobry humor, igram ze świadomością przechodniów. Gdy miną już jeden z moich przyczółków, pokazuje im wtedy, jak wyglądał widok z brzegu tysiąc, sto albo dziesięć lat wcześniej. Fabryki, kamienice, kościoły i wieże rozbudowują się albo zupełnie znikają; woda mieni się w oczach, a w powietrzu rozlegają się dźwięki i zapachy, których niewyczuwalne zwykle echo pobrzmiewa jeszcze wokół od tysiącleci.

Poza wyglądem budowli ludzie wcale tak bardzo nie różnią się od tych, którzy żyli kiedyś. Tak samo przeżywają, choć okazują to w inny sposób. Teraz też wystarczą im jedynie dwa mrugnięcia, zamiast całego dnia (jak kiedyś), żeby przywołać się do porządku i zapomnieć o tym, co im pokazałem. Chciałbym im jednak w ten sposób udowodnić, że mogą w jakiś sposób uniknąć czasu, kiedy na chwilę zatrzymają się i wejrzą w siebie, w swoje dawne wersje. Tak jak spoglądają we własne odbicie w wodzie.

Ja również nie muszę się nigdzie ruszać, żeby się przemieścić – przez okno wspomnianego budynku widać fragment obrazu, na którym znajduje się rzeka. I ta świadomość, że istnieją na świecie inne rzeki, a więc i inne mosty, które łączą, i które tak jak ja przysłuchują się czasowi skraplającemu się na czołach utrudzonych ludzi niczym woda, w zupełności mi wystarcza.

Brzdęk, szczęk, chrzęst.

Ostatni tramwaj zatrzymuje się z metalowym sykiem, a budynek, w którym znajdują się obrazy, szczelniej oplata bluszcz, chcąc ochronić go przed mrokami nocy. Naturze obojętne jest, co lub kogo oplata w liściastym uścisku. Zapachy benzyny, kurzu, rozgrzanego asfaltu i kamieni opadają do wody, która pochłania wszystko. Z miejsca, gdzie znajduje się mój starszy brat – stateczny, dumny i strzelisty – wydaje się jakby miasto powoli zanurzało się do rzeki. Ostatnio przesyłamy sobie wiadomości na brzegach fal, w których dzielimy się przemyśleniami na temat ludzi. Zauważył, że źle się dzieje na świecie: ludzie są niespokojni, jeżdżą w sposób szczególnie gwałtowny i coraz głośniej do siebie mówią, tak jakby nie byli w stanie się wzajemnie nie tyle usłyszeć, co zrozumieć. Torują sobie drogę mroczną skłonnością do wyolbrzymiania, albo przeciwnie – naiwnego optymizmu, kiedy nie da się już zaradzić pewnym sytuacjom. Czekamy wtedy razem na noc, kiedy zamiast przebiegać przez dzień, zmuszeni są zwolnić. Spoglądają wtedy za siebie i opierają się w pamięci o przeżyte godziny jak o nasze barierki. Zasypiając, zanurzają się w toń upłyniętego czasu i zapominają się decydować albo denerwować pochłaniani przez krainę, która odwiedza ich jedynie nocami. I myślę, że tego mogliby nam zazdrościć, bo my łączymy te dwa światy na raz, umiemy patrzeć wstecz, naprzód i poza czas, tylko nikt o tym nie wie.

Kontury horyzontu zaczynają pulsować, a rzeka rozświetla się milionem drobnych rybich dusz. Myślę o nich jak o tysiącu zniczy, które świecą ku chwale mojego poprzednika i mam nadzieję, że – kiedy ludzie postanowią kolejny raz udowodnić sobie coś nawzajem, coś zupełnie bezsensownego – nigdy nie skończę tak jak on.

---

---

Зміна Часу

Катажина Каміньска

Свист, скрегіт, тріск

Подвійні шпилі катедри впираються в небо, як загострені, вкриті патиною залишки старих воріт. Вони відокремлюють земне від ефемерного і небесного - як душі птахів, що кружляють наді мною в повітрі. Я бачу їх усіх, і іноді, коли рух стихає, я рахую їх і даю їм імена, щоб вони могли летіти далі і вище. Я помітив, що в людському світі те, що є небезпечним і страшним, часто залишається без назви. Це проявляється в мові: «страх про це говорити», «сплюнь», «про що не можна говорити, про те треба мовчати». Я люблю людські розмови - прислуховуюсь, як вони до себе звертаються і як відповідають. Мене теж вони назвали, і я вважаю, що це ім’я мені підходить: я плоский і рівний, спокійний, завдяки чому я можу дивитися у вагони через вікна, і бачу ходову частину вроцлавських трамваїв.

З перспективи птаха я дивлюся в глибину води і у вікна навколишніх будівель – люблю ту, де люди ходять, часом зупиняються і вдивляються в картини, зовсім по-іншому, ніж на вулиці. Мені подобається це місце, тому що воно нагадує людям про їхні почуття. Іноді мені навіть здається, що я в чомусь схожий на них. З іншого боку я знаходжу відображення цієї ситуації – не дзеркальне відображення, а якусь похідну. На стінах висять книги, а поруч маківки людей, які читають текст. Подібно до зображень, тексти створені авторами з різних країн і різними мовами, і все ж вони якимось чином спілкуються з аудиторією; вони висловлюють те, що іноді самі не можуть передати словами. Тоді думаю собі, що це прекрасно – мати можливість розмовляти мовою та користуватися нею: незалежно від того, чи це твоя рідна мова, чи мова, з якою ти тільки знайомишся.

Гуркіт, гул, скрегіт.

З почутих розмов я зробив висновок, що найбільша проблема людей – час. Я часто чую, як вони говорять про «зміну часу» або «зміну часів», мені важко відрізнити. Цікава річ, тому що час на мене впливає по-іншому – я на нього абсолютно не впливаю. Він протікає повз мене і піді мною, як річка, що оглядає моє оголене вологе від моху черево і визначає природні границі. Моє завдання — приборкати ці дві речі: полегшити життя людям, які поспішають з часом, і підкорити природу. Я роблю це щодня, без перерви, і тихо сподіваюся, що їм буде трохи легше у цій міській метушні. Але коли я спостерігаю за тим, як вони біжать, як намагаються здолати час, забуваючи своє й чуже ім’я, тоді я знову думаю про своє ім’я; про те, навіщо це було потрібно, і я приходжу до висновку, що мир у світі міг би запанувати лише тоді, коли б кордони були умовні, і всі б поважали такий стан речей і повністю мирилися з ним. У моїй конструкції немає жодної вежі чи арки, що робить панораму навколо мене надзвичайно відкритою та чіткою. У мене немає пілона, який би надавав мені вигляд вежі, у яку треба прорватись; він увінчував би мій силует у гідний спосіб, який викликав би почуття, змішане зі страхом і повагою, дивлячись на арки соборів. Коли немає можливості патрулювати чи озброїтися, місцевість перетворюється на видовище. Всі бачать інший берег, а відкритий прозорий простір відлякує змови і підступи. Кажуть, що на тому боці трава завжди зеленіша – той, хто міг би зазирнути між чиїсь лопаті, бур’яни, врожай і руїни старих руїн, швидко б зрозумів, що порівнювати нема з чим. Перспектива виявлення слабких сторін відлякує конфронтацію, радше заохочує до обміну досвідом.

Іноді, коли у мене гарний настрій, я граю з свідомістю перехожих. Після того, як вони минають один з моїх переправ, показую їм, як виглядав краєвид з берега тисячу, сто або десять років тому. Фабрики, будинки, церкви і вежі будуються або повністю зникають; вода мерехтить перед очима, а в повітрі звучать звуки і запахи, чий непомітний ехо звичайно лунає навколо тисячоліть.

Окрім зовнішнього вигляду споруд, люди не так вже й відрізняються від тих, хто жив колись. Вони так само переживають, хоч і виражають це по-іншому. Тепер вони потребують всього лише два моргнення, замість цілого дня (як раніше), щоб повернутись до ладу і забути те, що я їм показав. Але я хочу довести їм, що вони можуть якимось чином уникнути часу, коли на мить зупиняться і подивляться в себе, в свої минулі версії. Точно так само, як вони дивляться на своє відображення в воді.

Я також не мушу рухатися, щоб переміститися - через вікно згаданої будівлі видно частину пейзажу, на якому знаходиться річка. І ця усвідомленість, що на світі існують інші річки, а тому і інші мости, які з'єднують, і які, подібно до мене, слухають, як час краплями скраплюється на чолі змучених людей, мені повністю вистачає.

Брязкіт , дзвін, хрускіт.

Останній трамвай зупиняється з металевим шипінням, і будинок, де зберігаються картини, міцніше обвиває плющ, щоб захистити його від темряви ночі. Природі байдуже, що чи кого вона огортає у свої листяні обійми. Запахи бензину, пилу, гарячого асфальту та каміння тонуть у воді, яка все вбирає. З того місця, де знаходиться мій старший брат — стійкий, гордий і ширяючий — здається, ніби місто повільно тоне в річці. Останнім часом ми обмінювалися повідомленнями на березі хвиль, в котрих ділимося своїми думками про людей. Він помітив, що в світі все не так: люди неспокійні, особливо буйно їздять і розмовляють між собою все голосніше й голосніше, наче не можуть не стільки чути, скільки розуміти один одного. Вони пробиваються з похмурою схильністю до перебільшень або, навпаки, наївним оптимізмом, коли певні ситуації неможливо виправити. Тоді ми разом чекаємо ночі, коли замість того, щоб пробігати через день, вони змушені гальмувати. Потім вони озираються назад і опираються в пам’яті проведені години, як на наші бар’єрки. Засинаючи, вони занурюються в глибини минулого часу і забувають приймати рішення або нервувати, поглинені країною, яка відвідує їх лише вночі. І я думаю, що вони можуть нам позаздрити, тому що ми поєднуємо ці два світи одночасно, ми можемо дивитися назад, вперед і поза часом, але ніхто про це не знає.

Контури горизонту починають пульсувати, а річка розсвітлюється мільйоном крихітних риб’ячих душ. Я думаю про них як про тисячу свічок, які сяють на славу мого попередника, і я сподіваюся, що коли люди знову вирішать щось доводити одне одному, щось абсолютно безглузде, я ніколи не опинюсь на його місці.