Aleksandra Podlejska: Jak jest Pani związana z Placem Grunwaldzkim? Mieszka Pani tutaj?

Małgorzata: Jestem bardzo związana. W tej chwili tutaj nie mieszkam, ale mam tu siostrę, moje dawne mieszkanie jest w tym samym miejscu. Jestem związana z osiedlem, domem rodzinnym. W styczniu 1946 roku przyjechała tutaj moja mama z czworgiem dzieci. Ojciec dostał mieszkanie w kwartale pomiędzy ulicami Piastowską, Sienkiewicza, kiedyś Hanki Sawickiej — teraz Mińkowskiego i Grunwaldzką. Dostał służbowe mieszkanie na trzecim piętrze. Mój ojciec był bardzo muzykalny i w moim mieszkaniu zawiązywały się początki orkiestry pocztowej. Opowiadano mi, że muzycy grali w naszym pokoju, a ja trzymając się biblioteki, jeszcze nie potrafiąc chodzić, tańczyłam w rytm muzyki. Mój ojciec niestety zmarł w 1949 roku i ta orkiestra odprowadziła go na Bujwida. Byłam najmłodszym z czworga dzieci i ponieważ moja mama poszła do pracy, kiedy zmarł ojciec, mój starszy o osiem lat brat się mną zajmował. I to on pokazywał mi Plac Grunwaldzki. Zaczęło się od Mostu Grunwaldzkiego, który miał dziury. Zaraz przed nim mieścił się kiedyś kościół (Marcina Lutra), po którym została jedna, wysoka ściana. Jako małe dziecko patrzyłam na tę ścianę, na której wysoko wisiały się dary za uzdrowienia składane w ofierze, jako podziękowanie w formie korali, pereł itd. Patrzyłam na to okiem małego dziecka i ze zdumieniem zastanawiałam się wtedy, czemu nie można tego zdjąć. Szybko zburzyli tę ścianę. Obok znajdował się kościół Najświętszego Serca Jezusowego, gdzie chodziłam, a mój ojciec grał różne koncerty. Pamiętam również moment, w którym zbijano „czapy” wieńczące Most Grunwaldzki. Był też czas, w którym nie funkcjonował ani Most Grunwaldzki, ani Most Pokoju, a przez Odrę przebiegał most pontonowy, który się chwiał. Miał barierki zrobione ze sznurów, a przed nim stał żołnierz w hełmie i przeliczał osoby przechodzące przez most. Dziesięć szło w jedną stronę, a dziesięć w drugą. Pamiętam, jak stałam z mamą czekając na przejście, a żołnierz nas liczył. Do dzisiaj została we mnie pewna trauma związana z tym wydarzeniem, bo bałam się, że oddzieli mnie od mamy. Pamiętam też bardzo dobrze, że jak chodziłam na religię do kościoła Serca Jezusowego, to obok budowali właśnie dwa budynki Politechniki. Chodziliśmy tam, po tych kamieniach. Jak byłam mała, to cały Plac Grunwaldzki widzieliśmy z naszego mieszkania — od Mostu Grunwaldzkiego po Most Szczytnicki, a sam plac był puściutki! Pamiętam jeszcze, jak na placu Grunwaldzkim miała miejsce defilada wojskowa z okazji 1 Maja, która przechodziła przez Most Grunwaldzki. Tyłem do naszej ulicy stała trybuna, z której po zakończonym święcie wyjechał Bierut w samochodzie i podbiegła do niego jakaś kobieta, która przez otwarte okno podała mu kopertę. Najpewniej musiała mieć jakąś prośbę. To kilka historii, które pamiętam. Na Placu Grunwaldzkim był też schron. Jako dzieci, musieliśmy oczywiście wszystko zwiedzać, więc w nim byłam. To był fosforyzowany schron. 

AP: W którym miejscu się znajdował?

M: Jak ul. Mińkowskiego wychodzi na plac, to trochę w stronę Tek, które też pamiętam, jak budowano. Tam właśnie, niedaleko pierwszego z akademików, wchodziło się do schronu. Nie był on zbyt duży, ale bardzo jasny, półkolisty. Pamiętam też, że były w nim żelazne drzwi, którymi można było gdzieś przejść, ale bardzo się baliśmy, bo straszono nas, że to miejsce może być zaminowane. W schronie były jakieś garnki, cegły i tak jak mówiłam, było bardzo jasno. 

AP: Można powiedzieć, że Plac Grunwaldzki powstawał na Pani oczach.

M: Tak. Dopiero powstawały teki, politechnika, w latach 50., zrobiono na placu koło z betonu do tańca. Może parę razy bawili się tam ludzie, ale przecież to był beton, jak na nim tańczyć? Kiedy wyrównywano teren placu Grunwaldzkiego, mój brat przyniósł stamtąd do domu gipsową białą figurkę Jezusa bez dłoni. Długo była u nas ta figurka, może nawet nadal jest. 

Chodziłam do szkoły na Reja i tam, na placu przy ul. Piastowskiej, obok szkoły był kiedyś chyba szpital, trudno mi powiedzieć co to było, ale pamiętam, że kiedy chodziłam do szkoły i miałam 7 albo 8 lat to chłopcy kopali w gruzach tego budynku, wchodzili tam i na własne oczy widziałam, jak wynosili stamtąd takie srebrne naczynia, w których gotuje się przyrządy lekarskie. Później przyjechała milicja i zabierała te rzeczy. Sami wchodzili też do tych pozostałości, widocznie chcieli sprawdzić, co tam jest, a potem zamknęli to miejsce i nie było już wstępu. Przy ul. Hanki Sawickiej, czyli Mińkowskiego była też zburzona kamienica, w której prawdopodobnie znajdowały się motory w piwnicach. Sama tego nie widziałam, ale słyszałam, że ludzie wykopywali z gruzów te motory. 

Pamiętam też, jak wyburzali komin, który stał przy tym szpitalu, czy może zakładzie, o którym wspomniałam. Piastowska była cała w gruzach i właśnie tam, przy szkole był komin. Potem, kiedy go zburzyli i usunęli gruzy, zrobiło się puściusieńko. Wcześniej baliśmy się chodzić po gruzach na Placu Grunwaldzkim, bo nie wiadomo było, co w nich jest. Wyburzenie placu w czasie wojny było całkowite, kiedy przygotowywano go pod lotnisko. 

AP: Pamięta Pani jeszcze gruzy na placu?

M: Nie. Plac był już pusty i uprzątnięty. Tylko te gruzy na Piastowskiej, przy szkole podstawowej, do której chodziłam.

AP: Skoro mówimy o tym jak Plac Grunwaldzki zmieniał się na Pani oczach to chciałam zapytać, którą ze zmian odczuła Pani najbardziej? Która z nich wpłynęła jakoś na Pani życie albo może zrobiła na Pani największe wrażenie?

M: Trudno mi powiedzieć, ale na pewno bardzo żal było mi widzieć, jak strasznie w jego przestrzeń wpychają się nowe budynki. Powstał akademik damski — Dwudziestolatka, obok były teki. Pamiętam też jak chłopcy mieszkający w Tekach porozumiewali się z dziewczynami z Dwudziestolatki światłami. Mimo to nadal było jeszcze trochę pustki na placu, a teraz jest to za bardzo zabudowane. Nie podoba mi się to, ale jest, jak jest, życie idzie do przodu i nie można tego zatrzymać. 

AP: A w którym momencie Plac Grunwaldzki był dla Pani najpiękniejszy?

M: Jak byłam dzieckiem. Z czasem urosły na nim krzewy, bawiliśmy się między nimi w podchody, w chowanego. To był najpiękniejszy czas. Lato, gorąco, dwunasta w nocy i dopiero mama wołała nas do domu. Było super! Jako mała dziewczynka, około siedmioletnia chodziłam też na huśtawki, które były przy hotelu, chyba nazywał się Miś albo Pod Misiem, obok Hali Stulecia. To były wysokie, żelazne huśtawki. Samiusieńka szłam przez cały Plac Grunwaldzki, żeby się pohuśtać. Nie wspominając już o cyrkach. Na skrzyżowaniu pl. Grunwaldzkiego i ul. Curie-Skłodowskiej, w miejscu dzisiejszego banku (Grunwaldzki Center) — tam przyjeżdżały i rozkładały się cyrki, a my dzieci tak bardzo chcieliśmy popatrzeć, że wpuszczano nas po przerwie na górę, mówiąc, żebyśmy byli cicho. To też było przeżycie. Fajnie było. Mam też kilka zdjęć. To ja z moją siostrą przed naszym domem.

A to jest moja rodzina, ja to ta najmniejsza, na kolanach u mojej mamy. Zdjęcie zostało zrobione przy ul. Nowowiejskiej, przy stawie [pokazuje zdjęcie].

AP: Czyli to musiało być niedługo po przeprowadzce Pani rodziny do Wrocławia?

M: Tak, nawet nie wiem, ile mogłam tu mieć lat, ale jeszcze mój ojciec żył.

AP: Jak to się stało, że Pani rodzice przyjechali po wojnie do Wrocławia? Wspomniała Pani, że Pani ojciec dostał tutaj mieszkanie, prawda?

M: Mój ojciec miał delegację z Krakowa — stamtąd pochodzimy i miał tutaj, we Wrocławiu zorganizować pocztę. Pierwsza poczta powstawała przy ul. Małachowskiego, tam ojciec miał ją „rozkręcać”. Potem powstała poczta przy ul. Powstańców Śląskich, ale na początku była tu. Dlatego właśnie ojciec dostał tutaj mieszkanie i ściągnął mamę do Wrocławia. Mieszkanie posiadało meble, ale nic więcej. Ktoś się do niego włamywał, kredens zamykany na klucz miał wyłamany zamek. To były ładne meble, ale już bardziej nowoczesne. 

AP: Mówi Pani, że wprowadzając się na Plac Grunwaldzki zastali Państwo meble. Musieli  też Państwo przystosować to mieszkanie do siebie. Jak wyglądał ten proces zadomawiania się? Meble, jak rozumiem, zostawili Państwo?

M: Tak, nie było sensu ich wyrzucać. To była pozostałość po poprzednikach. Długo po tym jak się wprowadziliśmy, przyjechała do nas dawna lokatorka kamienicy, kobieta, która mieszkała w lokalu naprzeciwko nas. Zapukała do nas, ponieważ chciała zobaczyć swoje dawne mieszkanie i skontaktować się z naszą sąsiadką, która ją wpuściła. Pamiętam, że dotykała podłóg i pochwaliła, jak wszystko zostało ładnie zrobione, zresztą wszyscy nasi sąsiedzi mieli piękne, zadbane mieszkania. Parę razy kontaktowaliśmy się z tą Panią, ale to była Pani, która mieszkała naprzeciwko, a nasze mieszkanie zajmowały podobno wcześniej matka z córką, które wyjechały, tak opowiadała ta sąsiadka.

AP: Mówi Pani o niemieckich lokatorach, tak?

M: Tak, to byli właściciele niemieccy. Mieli piękne mieszkania, zresztą cała kamienica też jest ładna. W mieszkaniu mieliśmy bibliotekę, w której były przepiękne serie wydawnicze: geograficzne, biologiczne! Te kartki były tak twarde, kredowe. Śliczny zbiór!

AP: To był Państwa zbiór, czy zastany?

M: Zastany. W mieszkaniu nie było prawie niczego. Były łóżka, parę mebli i właśnie ta biblioteka! Poza tym tylko kilka dzbanków nie do kompletu i żeliwny garnek.

AP: Czyli ten księgozbiór był jeszcze niemieckojęzyczny?

M: Tak, niemieckojęzyczny, przepiękny. Moja mama wzięła te książki do wyceny. Nie znała języka niemieckiego, my też nie i chcieliśmy to gdzieś przekazać, ale nikogo to nie interesowało, więc mama ostatecznie wrzuciła je do pieca. Wielka szkoda, takie piękne okładki… Tak właśnie wyglądał nasz dom… fajny. 

AP: A jak wyglądało życie na osiedlu tuż po wojnie? Jakie były relacje między ludźmi?

M: Było bardzo fajnie. Sąsiedzi i sąsiadki bardzo wiązali się ze sobą, pożyczali sobie różne rzeczy. Przy wejściach do kamienic były kamienne słupki, na których siedziało się wieczorami. Pachniała maciejka, wszystkie sąsiadki rozmawiały ze sobą. Ludzie byli zżyci, bardzo zżyci. Było bardzo fajnie. Bardzo kocham Wrocław i choć z pochodzenia jestem Krakowianką, to w życiu nie zamieniłabym się na Kraków.

AP: Pani mieszkanie rodzinne zajmuje teraz Pani siostra, tak?

M: Tak.

AP: A Pani, gdzie się przeprowadziła? Została Pani w okolicy Placu Grunwaldzkiego?

M: Nie, ja na Biskupin. To znaczy, najpierw dostaliśmy mieszkanie, w którym teraz mieszka mój syn, na Krzykach, a ja z mężem przeprowadziłam się później do malutkiego mieszkania na Biskupinie. Chcieliśmy oddzielić się od syna, żeby mógł mieszkać po swojemu, ale siostra została w naszym rodzinnym mieszkaniu. Z południa Wrocławia pamiętam dawny plac PKWN (Plac Legionów) i jak na ul. Grabiszyńską szło się taką ścieżynką między gruzami. Kojarzę również, że obok budynku policji (Podwale), stała kiedyś piękna synagoga, którą oglądałam jako ruinę. Nasze mieszkanie na Krzykach natomiast zbudowane zostało na cmentarzu. Pamiętam, że jeszcze dzieci bawiły się tam ludzkimi kośćmi. Był tam też budynek, może żydowskiej kaplicy pogrzebowej. Zbudowany na planie koła z ukośnych ścian. Jego mury miały co najmniej trzy metry! Pamiętam jak wyburzali te mury. Zlikwidowano cały cmentarz. Od Kamiennej było do niego wejście. Już tego nie ma. Jako dziecko zapamiętałam wiele obrazów Wrocławia, mam bardzo fotograficzną pamięć. 

AP: Jednak, mimo przeprowadzek, Plac Grunwaldzki cały czas jest ważny w Pani życiu?

M: Cały czas. Dla mnie Plac Grunwaldzki jest niemal jak Śródmieście. Mój mąż pracował tu na placu, widzi Pani, cały czas ten plac. Moja teściowa mieszkała na Reja.

AP: Czyli Pani mąż też jest stąd?

M: Też. Wszyscy byliśmy stąd. Bardzo mile wspominam to miejsce.

AP: Przytacza Pani naprawdę niesamowite historie związane z osiedlem, zastanawiam się, którą z nich, a może zupełnie inną, podzieliłaby się Pani z osobą, która się tu wprowadza i chciałaby się dowiedzieć czegoś o Placu Grunwaldzkim?

M: Sama nie wiem, czy kogoś by to zainteresowało… Może historie związane z mieszkaniem, do którego wprowadzałaby się taka osoba, byłyby ciekawe. Pamiętam jeszcze, że jako dziecko byłam w Hali Ludowej (Stulecia), jak wyrzucali z niej organy. Wyrywali je! To też mój brat mnie tam zaprowadził. Pogoniliśmy tam szybko, ale nie widziałam już małych piszczałek, tylko te ogromne. Przy Hali Stulecia była też organizowana Wystawa Ziem Odzyskanych. Nie byłam na niej, ale brat pokazywał mi później wysokie rusztowanie, które wtedy zbudowano i z którego przemawiał Bierut. Nie wiem, czy jest to ciekawe, ale bardzo sobie chwalę Plac Grunwaldzki, dlatego też zgłosiłam się do Państwa projektu. Pomyślałam sobie, że może ktoś nie wie, nie zna pewnych historii, a to takie drobiazgi, które zapamiętało się jako dziecko, może to nie jest takie ważne, ale może coś podpowiem, może ktoś będzie zainteresowany.

AP: Oczywiście, że tak, wszystkie wspomnienia są dla nas bardzo cenne. Wspominała Pani również o sąsiedzkich więziach, które powstawały tuż po wojnie w najbliższym otoczeniu, a czy lokatorzy bardzo się zmieniali?

M: Trochę tak. Na parterze mieszkają dzieci Pani, która mieszkała tu wcześniej i którą pamiętam. Na dziewięć mieszkań tylko trzy posiadają nowych lokatorów. 

AP: Czyli ta społeczność była jednak dość stała, a jak to jest teraz? Obecnie Plac Grunwaldzki jest dość dynamicznym miejscem, zamieszkałym przez wielu studentów. Czy zauważyła Pani może ten moment, w którym osiedle stało się także pewnego rodzaju „przystankiem na drodze”? 

M: Tak, też wydaje mi się, że tak jest. Dużo osób kończy studia i wyjeżdża. Czasami dostają prace, może mają pieniądze i uda im się znaleźć tu mieszkanie, ale gros ludzi jednak wyjeżdża, nie tylko z placu, ale z Wrocławia. Bardzo często jednak ludzie stąd wiążą się z przyjezdnymi, którzy dzięki temu zostają tutaj. Wydaje mi się, że jak chcą zostać, to faktycznie zostają.

AP: A czy Pani zdaniem Plac Grunwaldzki ma w sobie „to coś”, co przyciąga tutaj ludzi?

M: Na pewno przyciąga, bo jest bardzo dużo młodych ludzi i studentów. Ileż tu jest uczelni! Wszystko to zgrupowane jest na placu i w jego okolicach. Młodzi ludzie raczej wybierają plac w przeciwieństwie do turystów zwiedzających Rynek. 

AP: A czy są jakieś miejsca z przeszłości, których już nie ma na osiedlu, za którymi Pani tęskni?

M: Ten plac był tak pusty, że nie ma za czym tęsknić. 

AP: Chciałam zapytać Panią o jeszcze jedną historię, która jest na placu dość popularna, czyli o targowisko…

M: A tak, było. Ja jeszcze byłam mała, ale chodziłam tam z moją mamą. Przez naszą ulicę, Grunwaldzką, jeździły wozy zaprzęgnięte w konie. Pamiętam masło zakręcone w kapuście. Sprzedawali tam też kury. Jakie tam były owoce i warzywa, świeże, to wszystko przywiezione tymi wozami, jarzyny, kapusty, wszystko!

AP: Jak myśli Pani, że Grunwald będzie wyglądał za dziesięć, czy dwadzieścia lat? Czy dużo może się tu jeszcze zmienić?

M: Raczej nie, wydaje mi się, że tak już zostanie. Oby tylko zostało w takim stanie, w jakim jest w tej chwili. Jest już tak wypełniony, że lepiej, żeby nic więcej tu nie budowano. Niech zostanie tak, jak jest. Tak jest dobrze. 

---

„Plac Grunwaldzki - nieopowiedziana historia” to projekt realizowany przez Fundację Ładne Historie dzięki dofinansowaniu ze środków Fundacji EVZ w ramach programu „local.history”. #SupportedByEVZ

---

---

Пані Малґожата

Олександра Подлейська (А.П.): Як Ви пов'язані з Площею Грунвальдською? Ви тут мешкаєте? 

Малґожата (М.): Я дуже пов'язана. Зараз я тут не мешкаю, але моя сестра живе тут, моя колишня квартира знаходилася в тому ж місці. Я пов'язана з районом родинним будинком. У січні 1946 року моя мати приїхала сюди з чотирма дітьми. Батько отримав квартиру в кварталі між вулицями Piastowska, Sienkiewicza, колись Hanki Sawickiej — тепер Mińkowskiego i Grunwaldzka. Він отримав службову квартиру на третьому поверсі. Мій батько був дуже музичний, і саме у моїй квартирі зародилися початки поштового оркестру. Мені розповідали, що музиканти грали у нашій кімнаті, а я, тримаючись за книжкові полиці, ще не вміючи ходити, танцювала під музику. На жаль, мій батько помер у 1949 році, і цей оркестр супроводив його до Bujwida. Я була наймолодшою з чотирьох дітей, і, оскільки моя мати пішла на роботу після смерті батька, мій старший на вісім років брат доглядав мене. Він показав мені Площу Грунвальдську [Plac Grunwaldzki]. Все почалося з Грунвальдського моста [Mostu Grunwaldzkiego], який мав дірки. Прямо перед ним колись був костел (Мартіна Лютера) [kościół ewangelicki Marcina Lutra], від котрого залишилася одна висока стіна. Малою дитиною я дивилася на цю стіну, на якій високо висіли дари за зцілення, принесені в подяку у вигляді намистин, перлин тощо. Я дивилася на це очима маленької дитини і здивовано думала, чому цього не можна зняти. Стіну швидко зруйнували. Поруч знаходився костел Найсвятішого Серця Ісусового [kościół Najświętszego Serca Jezusowego], куди я ходила, а мій батько грав різні концерти. Я також добре пам'ятаю момент, коли знімали "шапи" на вершині Грунвальдського моста. Також був час, коли ані Грунвальдський міст, ані Міст Миру [Most Pokoju] не функціонували, і через Одру перекинуто понтонний міст, який колихався. Він мав бар'єрки зі струн, і перед ним стояв солдат у шоломі, підраховуючи людей, які перетинають міст. Десять ішли в одну сторону, десять - в іншу. Я пам'ятаю, як стояла з мамою, чекаючи на перехід, і солдат нас лічив. До сьогодні у мене є деяка травма, пов'язана з цією подією, бо я боялася, що мене відділить від мами. Я також дуже добре пам'ятаю, як я ходила на релігію до костелу Серця Ісусового, і поруч зводилися два будинки Політехніки. Ми ходили туди, по тим каменям. Коли я була маленькою, ми бачили всю Площу Грунвальдську з нашої квартири - від Грунвальдського до Щитнiцького мосту [Mostu Szczytnickiego], і сама Площа була порожньою! Я також пам'ятаю, як на Площі Грунвальдській відбулася військова дефіляда з нагоди 1 травня, яка проходила через Грунвальдський міст. Тилом до нашої вулиці стояла трибуна, з якої після свята виїхав Бєрут [Bolesław Bierut] на машині, і до нього підбігла якась жінка, яка через відчинене вікно подала йому конверт. Ймовірно, мала до нього якесь прохання. Це кілька історій, які я пам'ятаю. На Площі Грунвальдській також було бомбосховище. У дитинстві нам, звичайно, доводилося досліджувати все, тож я була у ньому. Це було фосфоризоване сховище.

А.П.: Де саме це розташовувався? 

М.: Де вулиця Mińkowskiego виходить на Площу, трохи в сторону Теків, котрі теж пам'ятаю, як їх будували. Там саме, недалеко від першого з гуртожитків, був вхід до укриття. Воно було не надто велике, але дуже світле, півкругле. Також пам'ятаю, що там були залізні двері, через які можна було кудись пройти, але ми дуже боялися, тому що нас лякали, що це місце може бути заміноване. У сховищах були якісь каструлі, цеглини і, як я вже сказала, там було дуже світло.

А.П.: Можна сказати, що Площа Грунвальдська зароджувалася на Ваших очах.

М.: Так. Тільки тоді почали будувати Теки, політехніку, у 50-х роках, зробили на Площі бетонне коло для танців. Може, кілька разів люди там бавились, але, звісно, це був бетон, як на ньому танцювати? Коли рівняли територію Площі Грунвальдській, мій брат приніс додому білу  гіпсову фігурку Ісуса без рук. Ця фігурка довго була в нас вдома, може, навіть досі є.

Я ходила до школи на вулиці Reja, і там, на Площі біля вулиці Piastowska, поруч зі школою, колись була, здається, лікарня. Важко сказати, що це було, але пам'ятаю, що коли я ходила до школи і мені було 7 або 8 років, хлопці розкопували завали цієї будівлі, вони заходили туди, і на власні очі бачила, як виносили собі звідти срібні посудини, у яких приготовують медичні інструменти. Пізніше приїхала міліція і забрала ці речі. Самі входили до тих руїн, очевидно, хотіли перевірити, що там є, а потім закрили це місце і більше туди не пускали. Поруч з вулицею Hanki Sawickiej, або Mińkowskiego, також був зруйнований будинок, де, ймовірно, знаходилися мотоцикли в підвалах. Сама цього не бачила, але чула, що люди викопували з під завалів ці мотоцикли.

Також пам'ятаю, як руйнували димар, який стояв біля цієї лікарні чи підприємства, про яке я згадувала. Piastowska була цілком у завалах, і саме там, біля школи, був димар. Потім, коли його зруйнували і вивезли завали, там стало дуже порожньо. Раніше ми боялися ходити по завалах на Площі Грунвальдській, бо не було ясно, що там може бути. Руйнування Площі під час війни було повним, коли готували її під аеродром.

А.П.: Чи Ви ще пам'ятаєте завали на Площі?

М.: Ні. Площа вже була порожньою і прибраною. Тільки завали на вул. Piastowska, біля початкової школи, до якої я ходила. 

А.П.: Оскільки ми говоримо про те, як Площа Грунвальдська змінювалася на Ваших очах, я хотіла б запитати, яку зі змін Ви відчули найбільше? Яка з них вплинула на Ваше життя або, можливо, справила найбільше враження?

М.: Важко сказати, але точно мені було дуже прикро бачити, як нові будинки втискалися в його простір. Збудовано жіночий гуртожиток - Dwudziestolatka, поруч були Теки. Пам'ятаю також, як хлопці, які жили в Теках, спілкувалися з дівчатами з Dwudziestolatki за допомогою світла. Незважаючи на це, ще було трохи порожнечі на Площі, а тепер занадто щільно забудовано. Мені це не подобається, але так вже є, життя йде вперед і цього не можна уникнути.

А.П.: В який момент Площа Грунвальдська була для вас найкрасивішою?

М.: Коли я була дитиною. З часом там поросли кущі, ми грали між ними в хованки, у квача. Це був найкращий час. Літо, спека, дванадцята ночі і тільки тоді мама кликала нас додому. Було супер! Ще будучи маленькою дівчинкою, близько семи років, я також гойдалася на гойдалках, які були біля готелю, мабуть, називався Miś або Pod Misiem, поруч із Halą Stulecia. Це були високі, залізні гойдалки. Самісенька я йшла через всю Площу Грунвальдську, щоб погойдатися. Не кажучи вже про цирки. На перехресті Площі Грунвальдської і вулиці Curie-Skłodowskiej, на місці сучасного банку (Grunwaldzki Center) — там приїздили і розкладалися цирки, і ми, діти, так хотіли подивитися, що нас пускали після перерви вгору, кажучи нам бути тихо. Це теж був досвід. Було чудово. У мене є також декілька фотографій. Це я з моєю сестрою перед нашим будинком.

А це моя родина, я найменша, у мами на колінах. Фото зроблено на вул. Nowowiejska, біля ставка

А.П.: Тобто, це мало бути недовго після того, як Ваша сім'я переїхала до Вроцлава?

М.: Так, навіть не знаю, скільки мені тоді було років, але мій батько ще живий був. 

А.П.: Як це сталося, що Ваші батьки приїхали після війни до Вроцлава? Ви згадували, що батько Пані отримав тут квартиру, так?

М.: Мій батько мав доручення з Кракова — ми звідти походимо — і мав тут, у Вроцлаві, організувати пошту. Перша пошта була при вулиці Małachowskiego, там батько мав її "розкручувати". Потім з'явилася пошта при вулиці Powstańców Śląskich, але спочатку вона була тут. Саме тому батько отримав тут квартиру і запросив маму до Вроцлава. Квартира мала меблі, але нічого більше. Хтось вламувався до нього, у шафі, що замикається, був зламаний замок. Це були гарні меблі, але вже більш сучасні.

А.П.: Ви кажете, що, переїжджаючи на Площу Грунвальдську, знайшли в квартирі меблі. Вам також довелося пристосовувати цю квартиру під себе. Яким був процес заселення? Меблі, як я розумію, Ви залишили?

М.: Так, не було сенсу їх викидати. Це був залишок попередніх мешканців. Довго після того, як ми переїхали, до нас приїхала колишня орендарка будинку, жінка, яка жила в квартирі навпроти нас. Вона постукала до нас, оскільки хотіла побачити свою колишню квартиру та зв'язатися з нашою сусідкою, яка її пустила. Пам'ятаю, як вона торкнулася підлоги і похвалила, як все було гарно зроблено, до речі, всі наші сусіди мали гарні, доглянуті квартири. Декілька разів ми спілкувалися з цією жінкою, але це була жінка, яка жила навпроти, а нашу квартиру, як вона говорила, раніше займали мати з донькою, які виїхали. 

А.П.: Ви говорите про німецьких орендарів, чи не так?

М.: Так, це були німецькі власники. У них були чудові квартири, до речі, весь будинок також гарний. В квартирі ми мали бібліотеку, в якій були дивовижні видання: географічні, біологічні! Ці сторінки були такі тверді, кредовані. Чудова колекція! 

А.П.: Це була Ваша колекція, чи знайдена?

М.: Знайдена. В квартирі майже нічого не було. Були ліжка, якісь меблі і саме ця бібліотека! Крім того, лише кілька глечиків, які не складалися в комплект, і чавунний горщик. 

А.П.: Значить, ця бібліотека була ще німецькомовною?

М.: Так, німецькомовний, чудовий. Моя мати взяла ці книги для оцінки вартості. Вона не знала німецької мови, і ми теж, і ми хотіли їх кудись передати, але це нікого не цікавило, тому нарешті мама закинула їх у піч. Дуже шкода, такі чудові обкладинки... Ось так виглядав наш будинок... класний. 

А.П.: А як виглядало життя на районі відразу після війни? Які були стосунки між людьми?

М.: Було дуже класно. Сусіди дуже зближувалися із собою, позичали один в одного різні речі. При вході до будинків стояли кам'яні стовпи, на яких сиділи ввечері. Пахло материнкою, всі сусідки розмовляли між собою. Люди були дружні, дуже дружні. Було дуже класно. Дуже я люблю Вроцлав, і хоча за походженням я краків'янка, ніколи у житті не проміняла би на Краків. 

А.П.: Вашу родинну квартиру зараз займає Ваша сестра, чи не так?

М.: Так. 

А.П.: Куди переїхали? Ви залишилися в районі Площі Грунвальдської?

М.: Ні, я переїхала на Biskupin. Тобто спочатку ми отримали квартиру, де зараз живе мій син, на Krzyki, а я з чоловіком переїхала пізніше до маленької квартири на Biskupin. Ми хотіли відокремитися від сина, щоб він міг жити по-своєму, але сестра залишилася в нашій родинній квартирі. З півдня Вроцлава я пам'ятаю колишню площу PKWN [ Plac Legionów]  і як на вул. Grabiszyńskа виходилося такою стежкою між уламками. Я також пам'ятаю, що поруч із будівлею поліції (Podwale) колись стояла гарна синагога, яку я спостерігала вже в стані руїни. Наша квартира у районі Krzyki була побудована на цвинтарі. Я пам'ятаю, що ще діти гралися там з людськими кістками. Там також була будівля, можливо, єврейської погребальної каплиці. Вона була побудована на плані кола з нахиленими стінами. Її стіни були як мінімум три метри висотою! Я пам'ятаю, як знесли ці стіни. Весь цвинтар було закрито. Туди від вул. Kamiennej був вхід. Вже його немає. Я, дитиною, запам'ятала багато образів Вроцлава, у мене дуже фотографічна пам'ять.

А.П.: Ви розповідаєте дійсно неймовірні історії, пов'язані з районом, мене цікавить, якою з них або, можливо, зовсім іншою, Ви б поділилися з особою, яка переїжджає сюди і хотіла б дізнатися щось про Площу Грунвальдську?

М.: Сама не знаю, чи б це когось зацікавило... Можливо, історії, пов'язані з квартирою, в яку така особа мала б переїхати, були б цікавими. Пам'ятаю також, що ще дитиною, була в Hali Stulecia, коли викидали звідти органи (інструмент). Виривали їх! Туди мене повів мій брат. Ми швидко підбігли, але я вже не бачила малих труб, лише ці величезні. Поруч з  також органі з Народною Залою відбувалася Виставка Повернутих Земель. Я там не була, але брат потім показав мені високий каркас, який тоді побудували і з якого промовляв Бєрут. Не знаю, чи це цікаво, але я дуже хвалю Площу Грунвальдську, тому я й долучилася до Вашого проекту. Я подумала, можливо, хтось не знає, не знає певних історій, а це такі дрібниці, які запам'яталися дитині, можливо, це не так важливо, але, можливо, я щось додам, можливо, хтось зацікавиться. 

А.П.: Звісно, так, всі спогади для нас дуже цінні. Ви також згадували про сусідські відносини, які виникали тут одразу після війни в найближчому оточенні, а чи часто змінювалися мешканці?

М.: Трохи так. На першому поверсі живуть діти жінки, яка тут раніше жила і яку пам'ятаю. З дев'яти квартир тільки три мають нових мешканців.

А.П.: Тобто ця спільнота була досить зжитою - а як зараз? Тепер Площа Грунвальдська є досить динамічним місцем, заселеним багатьма студентами. Чи Ви помітили, можливо, момент, коли район також став лише "зупинкою на шляху"?

М.: Так, мені теж здається, що так. Багато людей закінчують навчання і виїжджають. Іноді вони знаходять роботу, може, мають гроші і вдається знайти тут житло, але багато людей все ж виїжджають, не лише з Площі, але і з Вроцлава. Проте дуже часто місцеві зв'язуються з приїжджими, які завдяки цьому залишаються тут. Мені здається, що якщо хочуть залишитися, то насправді залишаються. 

А.П.: А на Вашу думку, чи має Площа Грунвальдська "те, що притягує" сюди людей?

М.: Звісно, приваблює, тут дуже багато молодих людей і студентів. Скільки тут університетів! Все це згруповано на Площі і в її навколишніх районах. Молоді люди вибирають Площу, як правило, на відміну від туристів, які оглядають Ринок. 

А.П.: А чи є якісь місця з минулого, яких вже немає на районі, за якими Ви сумуєте?

М.: Ця площа була такою порожньою, що немає за чим сумувати. 

А.П.: Я хотіла б попросити вас розповісти ще одну історію, яка досить популярна на районі, а саме про базарчик...

М.: О, так, був. Я ще була маленькою, але ходила туди зі своєю мамою. Вулицею, нашою вулицею Грунвальдською, їздили візки з кіньми. Пам'ятаю масло закручене в капусті. Там також продавали курей. Які там були фрукти і овочі, свіжі, все це привезено цими візками, овочі, капусти, все! 

А.П.: Як Ви думаєте, як буде виглядати Грунвальд через десять або двадцять років? Чи може тут багато змінитися?

М.: Скоріш за все, ні, мені здається, що так і залишиться. Нехай тут залишиться так, як зараз. Він вже настільки заповнений, що краще тут більше нічого не будувати. Нехай залишиться так, як є. Так добре.

---

"Площа Грюнвальдська - нерозказана історія" - це проект, реалізований Фондом історії міста Ладнє завдяки фінансовій підтримці Фонду EVZ в рамках програми "local.history". #За підтримки Фонду EVZ