Aleksandra Podlejska: W jaki sposób jest Pani związana z Placem Grunwaldzkim?

Paulina: Jestem związana przede wszystkim historiami, ponieważ nie jestem mieszkanką tej dzielnicy. Jestem z północy Wrocławia, ale sprowadzały mnie tutaj, na Plac Grunwaldzki różne szczególne okazje. Dzięki temu dobrze pamiętam te wyjątkowe chwile. Jedną z nich jest pierwsze w moim życiu wspomnienie. Tak osadzam je w mojej głowie. Tak więc pierwsza w życiu historia prowadzi mnie do namiotu Goliat, którego obecnie dość ciężko mi się doszukać na fotografiach, ale zapisał się właśnie w moim umyśle. Jako mała dziewczynka, musiałam mieć mniej niż 4 lata, ponieważ mój tata niestety zmarł, kiedy byłam w tym wieku, a to z nim związana jest ta historia. Pamiętam, jak trzymał mnie za rękę, kiedy przechodziłam przez próg namiotu. Musiało to być o tyle dla mnie znaczący moment, że zapamiętałam ten krok – podnoszenia małej, dziecięcej stópki i przekraczania progu Goliata, który pewnie widziałam wcześniej z daleka i był dla mnie malutkiej olbrzymi. Musiał zrobić na mnie ogromne wrażenie, że ta chwila tak utkwiła mi w pamięci. To, co jeszcze pamiętam z tego momentu, to że tata kupił mi tam gumową figurkę smerfa. Niestety nie mam jej już, nie ostała się do tej pory, ale ona też miała dla mnie duże znaczenie. Niedawno rozmawiałam ze znajomymi o Goliacie i przypomnieli mi, że to był market głównie z artykułami gospodarstwa domowego i odzieżą. Ja tego dokładnie nie pamiętam, ale obok było targowisko spożywcze, które zachowało się dłużej niż namiot, nawet do czasów, kiedy studiowałam. Studiowałam na wrocławskiej AWF, więc Plac Grunwaldzki zawsze był po drodze. Miałam też znajomych mieszkających na tym osiedlu, więc zdarzało mi się z nimi chodzić na to targowisko. Pamiętam, że był tam zawsze bardzo dobry chleb pszenny, taki z twardą skórką, już wtedy nie było to tak powszechne, żeby dostać taki chleb w mieście. Z Goliatem nie mam zbyt wielu wspomnień, ale to które mam jest jednym z najważniejszych w moim życiu. Wydaje mi się, że namiot został dość szybko zlikwidowany. Szukałam jego zdjęć. Obecnie można znaleźć je na portalu polska-org.pl.  To jest jedyne miejsce, na którym go znalazłam i dzięki któremu mogłam cofnąć się w czasie. Uwielbiam zagłębiać się w taką fotograficzną historię, dzięki której można spojrzeć wstecz i porównać jak kiedyś wyglądały dane miejsca.  

AP: A kiedy skonfrontowała Pani to archiwalne zdjęcie Goliata ze swoim wspomnieniem o nim, to czy faktycznie, na fotografii wyglądał on tak, jak zachował się w Pani pamięci?

P: Zdjęć Goliata szukałam już chyba 15 lat temu, więc teraz ciężko mi rozgraniczyć, czy to wyobrażenie o namiocie, które mam jest faktycznie z czasu kiedy miałam niespełna 4 lata, czy jednak jest to obraz sprzed tych 15 lat. Możliwe, że zdjęcie, które znalazłam narzuciło już ten obraz. Niemniej, to, co na pewno pamiętam, to, że w środku panował półmrok. W mojej głowie zachował się ten moment wkraczania do namiotu i przechodzenia ze światła do ciemności. Tamta wizyta w Goliacie musiała być dla mnie tak ważnym przeżyciem, silnym wrażeniem, że ją zapamiętałam, a nie mam zbyt wielu wspomnień z tak wczesnych lat i w ogóle wspomnień z moim tatą. To właśnie pozwala mi myśleć, że to jest naprawdę jedno z moich „najpierwszych” wspomnień. Opowiadałam o nim mojej rodzinie, przyjaciołom, bo wspominamy oczywiście mojego tatę. Kiedy przeczytałam informację, że poszukujecie osobistych historii związanych z Placem Grunwaldzkim, od razu nasunęła mi się właśnie ta i pomyślałam, że może warto o niej wspomnieć. 

AP: Bardzo nam miło, że zechciała się Pani z nami podzielić tak osobistą i poruszającą historią. Wspomniała Pani też, że jest związana z Placem Grunwaldzkim pewnymi historiami także z czasów studenckich. Czy również z tego okresu ma Pani wspomnienia związane z osiedlem? I jakie ono wówczas było?

P: Jestem Wrocławianką od urodzenia i z całym miastem jestem mocno związana. Trzymając się chronologii, to jeszcze przed rozpoczęciem studiów, kiedy byłam nastolatką, to akurat tutaj, na Plac Grunwaldzki przyjeżdżałam do szpitala. Jechałyśmy z mamą autobusem, który zatrzymywał się za Mostem Szczytnickim. Stamtąd szłyśmy piechotą, więc trasa tego marszu prowadziła właściwie przez całe osiedle — od początku ul. Grunwaldzkiej, prawie do jej końca, bo wizyty miałam przy ul. Wrońskiego. Obecnie budynek ten został odrestaurowany i oddany Politechnice Wrocławskiej, ale wcześniej były tam kliniki oddziału endokrynologicznego i właśnie tam ze względów zdrowotnych przebywałam jako nastolatka. To, co najbardziej utkwiło mi w pamięci z tego okresu na Grunwaldzie i przemarszu przez osiedle, to to, że przed powstaniem ronda, dawne skrzyżowanie było zawsze strasznie zakorkowane. To było koszmarne. Ja jeszcze wtedy nie do końca znałam zasady ruchu drogowego, ale mimo to wydawało mi się, że coś jest tam nie tak. W tamtym czasie ruch samochodowy był już dość duży i nie rozkładał się odpowiednio na te ulice, a że wszystkim się oczywiście spieszyło, to każdy wjeżdżał na skrzyżowanie jeszcze na pomarańczowym świetle, blokując skrzyżowanie i nie pozwalając przejechać tym, jadącym prostopadle. Pamiętam, że zawsze było tam głośno. Słychać było klaksony, ktoś pewnie coś pokrzykiwał. Zapamiętałam przede wszystkim ten absurd sytuacji i brak logicznego myślenia wśród kierowców, który zauważyłam już wtedy. Myślę, że wiele osób pamięta też budowę ronda, która trwała bardzo długo. To już był czas moich studiów, kiedy spotykałam się tutaj z przyjaciółmi, często po zajęciach, bo akurat studiowali na politechnice. Plac Grunwaldzki był wtedy i zapewne jest do dzisiaj miejscem spotkań, punktem zbornym dla wielu młodych ludzi. Od lat jest to taka mekka dla studentów, ponieważ jest tutaj naprawdę sporo uczelni. Mam dużo znajomych, zawsze byłam bardzo aktywna, dużo imprezowałam i brałam udział w wielu wydarzeniach w mieście, więc mam wiele historii i w każdym zakątku Wrocławia mam jakieś wspomnienie, również tutaj. Plac Grunwaldzki był dla mnie i reszty moich znajomych świetnym miejscem spotkań, bo część z nich mieszkała na osiedlu — więc zawsze było to blisko domu, jeśli chciało się np. zostawić jakieś rzeczy, czy spędzić czasu u kogoś, ale chodziliśmy też do kina, czy na spacery wzdłuż Odry, do parku. To miejsce jest generalnie bardzo atrakcyjne i na pewno bliskość terenów zielonych, m.in. Wielkiej Wyspy, jest ogromną zaletą. To, co było na osiedlu wyjątkowe za moich studenckich czasów, to to, że zanim powstały duże sklepy sieci Decathlon, które jak wiemy, oferują całą gamę wszelkiego rodzaju sprzętów do różnych aktywności — to wcześniej, ciężko było zdobyć specjalistyczny sprzęt, np. górski, turystyczny, a tutaj, na Placu Grunwaldzkim były aż trzy sklepy z tego typu zaopatrzeniem. W czasie, kiedy internet nie był tak powszechny, więc nie można było swobodnie zamawiać rzeczy online, a w mieście nie było tego rodzaju sklepów, przyjeżdżało się zawsze tutaj na Grunwald. Można było zaopatrzyć się w odpowiednie namioty, śpiwory, buty, kurtki, czy polary, konieczne do górskich wypraw. Były tutaj dwa Skalniki i sklep Horyzont. 

AP: Chyba można powiedzieć, że ten handlowo-usługowy aspekt jest dość ważny dla historii osiedla i istotny w Pani wspomnieniach, a ta historia nadal trwa — od Goliata i targowiska w dzieciństwie, przez specjalistyczne sklepy w czasie studiów, w zasadzie aż do dziś, bo przecież mamy tutaj pasaż…

P: Tak, zdecydowanie. Wtedy, ten handlowy charakter miejsca na pewno przyciągał tu wiele osób. Teraz raczej też, chociaż przypuszczam, że w mniejszym stopniu przez popularną również sprzedaż internetową. Kiedyś koniecznym było wybrać się gdzieś na zakupy, obecnie jest to opcją. Moim zdaniem dobrą opcją, bo na Placu Grunwaldzkim jest wiele miejsc, w których można się zaopatrzyć — nie tylko sam Pasaż, ale i mniejsze lokale, najczęściej w klimatycznych kamienicach. 

AP: Handlowy aspekt to jedno, ale wspomniała też Pani, że było tu głośno, jednym z Pani wspomnień jest zakorkowane skrzyżowanie, można więc chyba mówić o pewnej wielkomiejskości tego miejsca — czy Plac Grunwaldzki zawsze był dla Pani takim ruchliwym centrum?

P: Tak, jak najbardziej. Nawet w czasie, kiedy trwała budowa ronda, wciąż było tu tłoczno, a ruch samochodowy przełożył się po prostu na pieszy. Było tu wiele osób. Jeśli chodzi o wielkomiejskie historie z Placu Grunwaldzkiego, to taką jest dla mnie wspomnienie związane z jednym wieżowców Manhattanu. Znajomy mieszkał na tym osiedlu i w nadbudówce miał swoją pracownię. Zdarzało się, że spotykaliśmy się tam — na szczycie. To, co utkwiło mi w pamięci z tych spotkań, to że kiedyś jeździliśmy tam, na dachu na rolkach. Krążyliśmy dookoła nadbudówki, przeskakując nad piorunochronami, które są tam rozmieszczone. Ale spokojnie, dookoła krawędzi dachu jest dość wysoki murek, więc było bezpiecznie.  Kojarzę to z wielkomiejskością właśnie przez te wysokie, oryginalne budynki o specyficznym charakterze oraz oczywiście niesamowite widoki na całe miasto. Można było wtedy spojrzeć też na rondo, jak ono powstaje, jak wygląda — co też było dość niecodzienne. Tak więc ta wielkomiejskość z pewnością przejawiała się zawsze na Placu Grunwaldzkim.

AP: A jak postrzegano wówczas Manhattan? Obecnie jest to z pewnością jedna z ikon tego miejsca, doceniana przez wiele osób jako jeden z najlepszych przykładów polskiej architektury. A czy wtedy również ludzie zwracali na niego szczególną uwagę?

P: Myślę, że akurat w moim najbliższym otoczeniu i wśród znajomych bardzo docenialiśmy te budynki. Na pewno ważną rolę odegrał w tym fakt, że jak wspomniałam, mieszkał tam jeden z moich kolegów, więc mógł nam coś więcej o nich opowiedzieć i pokazać. Na pewno odwiedziny tam były wielkim wydarzeniem. Kiedyś spędzaliśmy tam sylwestra, co również było czymś niesamowitym. Na pewno odbieraliśmy to miejsce i możliwość wejścia tam, jako coś wyjątkowego. Myślę, że mieliśmy świadomość, że to jest ikona architektury, chociaż wtedy jeszcze nie czuło się, żeby wszyscy to doceniali i również myśleli w ten sposób. Wówczas bloki były jeszcze nieodremontowane, było tam mnóstwo zaniedbań, np. od strony garaży, więc teraz tym bardziej cieszy ich stan. 

AP: No właśnie, remont wieżowców Manhattanu, a niedawno także i esplanady to na pewno istotne zmiany, które zaszły w przestrzeni osiedla. Jak jeszcze zmieniało się ono na Pani oczach?

Na pewno wspomniana budowa ronda była ważną zmianą. Co ciekawe, zaraz po jego wybudowaniu, znajdujące się pod nim przejście podziemne znalazło się w teledysku utworu Tong grupy Fat Burning Step, który jest w ogóle świetnym kawałkiem. Pamiętam, że powstał on w kolaboracji z artystą o pseudonimie Bond, który założył rewelacyjny wrocławski zespół Miloopa. Bywałam na ich koncertach i to też jest coś, co przypomina mi się, gdy myślę o Grunwaldzie. To jest właśnie kolejny aspekt tego osiedla, istotny szczególnie w moim okresie studenckim. Toczyło się tu nie tylko życie towarzyskie, ale i koncertowe. Był tu klub muzyczny Alibi, koło Kredki i Ołówka. Spotykaliśmy się też w Przekręcie przy ul. Szczytnickiej albo w Remoncie, który obecnie przechodzi remont. Tak więc, jak wspomniałam, Plac Grunwaldzki był dla mnie zdecydowanie miejscem spotkań, na równi z Rynkiem. Moim zdaniem to drugie centrum Wrocławia. Z okresu studenckiego mam jeszcze jedną historię związaną z Placem Grunwaldzkim, choć jest to raczej wspomnienie mojej siostry. Zarówno ona, jak i ja skończyłyśmy liceum nr 7, które znane jest z tego, że kształci przyszłych lekarzy. To były czasy przed RODO i tym samym, kiedy po egzaminach wstępnych na studia ogłaszane były wyniki to cała grupa aplikujących przyszłych studentów, ale i ich bliskich, rodzin i przyjaciół zbierała się pod drzwiami uczelni, gdzie na tablicy ogłoszeń wywieszona była lista informująca, kto został przyjęty, a kto nie. Jedną z osób, które towarzyszyły aplikującym na Grunwaldzie, by sprawdzić wyniki, była właśnie moja siostra. Opowiadała, że było to bardzo silne przeżycie i na pewno bardzo zapadało w pamięci. To jest coś, co już przepadło bezpowrotnie w dobie internetu. Nie twierdzę, że na niekorzyść, ale na pewno nieco ograbiło nas z tych emocji i wspólnotowego doświadczenia. To, co jeszcze pamiętam z tych okolic to to, że w Hali Stulecia miało miejsce wiele wydarzeń, a żeby wybrać się na któreś z nich, zawsze trzeba było przejechać przez Plac Grunwaldzki. Dla mnie największe znaczenie w historiach związanych z osiedlem mają właśnie wszystkie wydarzenia kulturalne i rozrywkowe. Wspomniana strefa handlowa to jedno, ale dla mnie ważniejsza była ta rozrywkowa. Tak więc pamiętam, że Plac Grunwaldzki zawsze był na drodze do jakichś atrakcji. Z najwcześniejszych tego typu rzeczy, jakie pamiętam to naprawdę widowiskowe rewie na lodzie. Co najmniej trzy lub cztery razy, mama zabierała nas jako dzieci na ten kolorowy spektakl świateł, estradowej muzyki i tańca na łyżwach... Z Hali Stulecia przypominam sobie również wielki, panoramiczny ekran, ponieważ kiedyś było tam kino Gigant. Targi mieszkaniowe oraz motocyklowe były też dużymi wydarzeniami, które miały tam miejsce. Motocyklowe się utrzymały, mieszkaniowe przypuszczam, że są już mniej popularne, bo obecnie wszystko możemy znaleźć w internecie. Tak więc znów, ten wniosek, że internet czasami może zabrać nam te przeżycia. Kiedyś można było przyjść, spotkać się z kimś, przez co takie momenty bardziej zapadały w pamięci i były trochę cenniejsze dla naszej historii.  

AP: A jakie było lub jest Pani ulubione miejsce na osiedlu?

P: Kiedy wyremontowano wybrzeże nad Odrą to ono stało się moją ulubioną trasą spacerową w mieście. Uwielbiam ten bulwar. Gram w siatkówkę plażową, więc tym bardziej, to jest dla mnie najlepsze miejsce, żeby móc to robić. W okolicy jest jeszcze Morskie Oko, które też jest rewelacyjne, bo z fajną aurą wypoczynkową. No ale właśnie, tam jest atmosfera rekreacyjna, a tu jest miejsko. Wręcz wielkomiejsko, wracając do tego zagadnienia — jesteśmy w centrum miasta, a mamy boisko do plażówki z piaskiem i wodą, gdzie można poczuć tę miejską rekreację. To jest właśnie tu — w okolicy Placu Grunwaldzkiego. Nigdzie indziej czegoś takiego nie widziałam, więc z pewnością jest to znakomity teren do uprawiania sportu, ale i do spotkań z ludźmi. Chyba to właśnie jest moje ulubione miejsce na osiedlu. 

AP: A czy były na Grunwaldzie miejsca, które Pani lubiła, ale zniknęły już z przestrzeni osiedla?

P: Przez chwilę był w tej okolicy  beach bar — jeden z pierwszych we Wrocławiu. Funkcjonował bardzo krótko, przy Imparcie, z widokiem na Most Grunwaldzki. Poza tym chyba nie pamiętam innych miejsc. 

AP: Zostając przy temacie zmian i znikania lub także pojawiania się na osiedlu miejsc i budynków — co wywarło na Pani największe wrażenie lub zdumienie?

P: Chyba nie spodziewałam się pojawienia budynku Grunwaldzki Center. Uważam, że pasuje  on do okolicy, ale zaskoczyło mnie, kiedy się pojawił, ponieważ nie było mnie tu przez jakiś czas i kiedy w końcu przyjechałam, nagle wyrósł mi on przed oczami. Zaskoczył mnie też nowoczesny blok sportowy szkoły, przy ul. Mikołaja Reja. Miałam okazję grać tam w siatkówkę i wtedy zdziwiłam się, że są tam sale gimnastyczne i można z nich skorzystać, bo nie zauważyłam tego wcześniej. Budynek szkoły dobrze wkomponował się w przestrzeń. Jest dobrze dopasowany do reszty. 

AP: A czy Grunwald w ogóle jest „dopasowany do siebie”?

P: Powiedziałabym, że cały Wrocław jest mozaiką, Grunwald z pewnością też. Jest eklektyczny, a tym samym łączy historie z różnych epok. Mnie osobiście się to podoba. Lubię i nowe budynki i starsze, które mają swój klimat i oddają ducha czasu, w którym powstały. Tak więc na pewno nie jest spójny, ale to dobrze — dzięki temu każdy znajdzie tutaj coś dla siebie. 

AP: Plac Grunwaldzki zmienia się Pani zdaniem na lepsze, czy raczej nie?

P: Ja myślę, że tak, że zmienia się na lepsze. To, co na pewno wpłynęło pozytywnie na to miejsce, to poprawa sieci komunikacyjnej i połączeń. Dojeżdża tu wiele autobusów i tramwajów z różnych części miasta. Dzięki wybudowaniu ronda i nowego przystanku ruch został usprawniony. Poza tym to wszystko jest nowoczesne, co również ułatwia użytkowanie, szczególnie obcokrajowcom, których jest tutaj dużo przede wszystkim ze względu na wymiany studenckie, ale i turystom, którzy jeżdżą często bezpośrednio z Rynku przez Plac Grunwaldzki do Hali Stulecia. Tak więc Grunwald jest naszą wizytówką. Oprócz Rynku, który jest Starym Miastem i reprezentuje historię Wrocławia, jest właśnie Plac Grunwaldzki — nowoczesne miasto i wizytówka wielkomiejskości. To drugie centrum Wrocławia, o którym mówiłyśmy.

AP: Co Pani zdaniem jest ikoną tego miejsca, która może definiować jego charakter?

P: Wydaje mi się, że Most Grunwaldzki. Z pewnością jest ikoną na naszej mapie i jest też jedną z najstarszych budowli, która wciąż robi wrażenie. Po tylu latach nic nie traci, w ogóle się nie przedawnia. Gdyby ktoś zapytał mnie jakie logo stworzyć dla osiedla to z pewnością musiałby być na nim Most Grunwaldzki.

AP: Czyli jednak nie Sedesowce, o których rozmawiałyśmy.

P: Nie. Chociaż może w tle — czyli z perspektywy, z jakiej patrzy się na Plac Grunwaldzki od strony Rynku.

AP: Jakimi trzema słowami opisałaby Pani to miejsce?

P: Eklektyczny — na wielu poziomach, zarówno jeśli chodzi o architekturę, jak i o to, że łączy dla mnie strefę rozrywkową, kulturalną, rekreacyjną i handlową. Międzypokoleniowy,  ponieważ jest tu wielu studentów i młodych ludzi, ale i starszych osób, które mieszkają tu od lat. I trzecie — tętniący życiem. 

AP: Czy można powiedzieć, że Plac Grunwaldzki jest na mapie Wrocławia miejscem wyjątkowym?

P: Zdecydowanie tak. Nie wyobrażam sobie nie polecić osobom zwiedzającym Wrocław zobaczenia tego osiedla. Często radzę znajomym spoza miasta, żeby przeszli z Rynku przez Most Grunwaldzki, a potem w kierunku Mostu Zwierzynieckiego – ul. Grunwaldzką i Wybrzeżem Wyspiańskiego. Grunwald jest na pewno wart zobaczenia. 

---

„Plac Grunwaldzki - nieopowiedziana historia” to projekt realizowany przez Fundację Ładne Historie dzięki dofinansowaniu ze środków Fundacji EVZ w ramach programu „local.history”. #SupportedByEVZ

---

---

Пані Пауліна

Aлександра Подлейська (А.П.): Що Вас пов'язує з Грунвальдською Площею?

Пауліна (П.): Здебільшого мене пов'язують історії, бо я не є мешканкою цього району. Я з півночі Вроцлава, але мене привозили сюди, на Площу Грунвальдську [Plac Grunwaldzki], у різних особливих випадках. Завдяки цьому я добре пам'ятаю ці унікальні моменти. Один з них - перший спогад у моєму житті. Так я закарбовула його у своїй голові. Тож моя перша в житті історія привела мене до намету “Ґоліату” [Goliatu], який тепер досить важко знайти на фотографіях, але який міцно закарбувався в моїй пам'яті. Маленькою дівчинкою, мені, мабуть, було менше чотирьох років, тому що мій тато, на жаль, помер, коли я була в цьому віці, і саме з ним пов'язана ця історія. Я пам'ятаю, як він тримав мене за руку, коли я переступила поріг намету. Мабуть, це був важливий момент для мене, оскільки я пам'ятаю цей крок - підняти свою маленьку дитячу ніжку і переступити поріг “Ґоліату”, якого я, мабуть, бачила раніше здалеку і який був величезним для мене, крихітної. Мабуть, це справило на мене величезне враження, що цей момент так сильно закріпився в моїй пам'яті. Те, що я досі пам'ятаю з того моменту, це те, що мій тато купив мені там гумову фігурку смурфика. На жаль, у мене її більше немає, вона не збереглася до наших днів, але вона теж мала для мене велике значення. Нещодавно я розмовляла з друзями про “Ґоліат”, і вони нагадали мені, що це був ринок, де торгували переважно господарськими товарами та одягом. Я точно не пам'ятаю, але по сусідству був продуктовий ринок, який проіснував довше, ніж намет, навіть до того часу, коли я навчалася. Я навчалася в AWF [Akademia Wychowania Fizycznego] у Вроцлаві, тож Грунвальдська площа завжди була по дорозі. У мене також були друзі, які жили в цьому районі, тож інколи траплялося так, що я ходила на цей ринок разом з ними. Пам'ятаю, що там завжди був дуже хороший пшеничний хліб, з твердою скоринкою, такий не часто можна було купити в місті. У мене не так багато спогадів, пов'язаних з “Ґоліатом”, але той, що є, - один з найважливіших у моєму житті. Здається, намет вивели з експлуатації доволі швидко. Я шукала його фотографії. Нині їх можна знайти на сайті polska-org.pl. Це єдине місце, де я його знайшла і завдяки якому змогла повернутися в минуле. Я люблю заглиблюватися в таку фотоісторію, де можна озирнутися назад і порівняти, як виглядали місця раніше.

A.П.: А коли Ви зіставили цю архівну фотографію Ґоліатy з вашими спогадами про нього, чи справді він виглядав на фотографії таким, яким зберігся у вашій пам'яті?

П.: Я шукала фотографії “Ґоліату”, мабуть, 15 років тому. Тож тепер мені важко визначити, чи це зображення намету, яке я маю, було зроблене, коли мені було менше чотирьох років, чи це зображення 15-річної давнини. Можливо, знайдена мною фотографія вже нав'язала цей образ. Проте, що я точно пам'ятаю, так це те, що всередині були сутінки. Цей момент входу в намет і переходу від світла до темряви зберігся в моїй пам'яті. Той візит до “Ґоліату”, мабуть, був для мене таким важливим пережитим досвідом, сильним враженням, що я його запам'ятала, а у мене не так багато спогадів про такі ранні роки і взагалі спогадів про мого батька. Саме це змушує мене думати, що це дійсно один з моїх “перших” спогадів. Я розповідала про це своїй родині та друзям, бо ми, звісно, згадуємо мого тата. Коли я прочитала, що ви шукаєте особисті історії, пов'язані з Грунвальдською площею, ця історія одразу спала мені на думку, і я подумала, що про неї варто розповісти.

A.П.: Нам дуже приємно, що Ви захотіли поділитися з нами такою особистою і зворушливою історією. Ви також згадали, що з Площею Грунвальдською Вас пов'язують деякі історії зі студентських років. Чи збереглися у Вас спогади про район з того періоду? І яким він був тоді?

П.: Я вроцлав'янка від народження і маю міцні зв'язки з містом. Дотримуючись хронології, ще до початку навчання, коли я була підлітком, саме сюди, на площу Грунвальдську, я приїжджала у лікарню. Ми з мамою їхали автобусом, який зупинявся за Щитніцьким мостом [mostem Szczytnickim]. Звідти ми йшли пішки, тому маршрут цього маршу пролягав практично через весь житловий масив - від початку вул. Grunwaldzkiej, майже до її кінця, бо візити я мала на вулиці Wrońskiego. Зараз будівля відреставрована і передана Вроцлавській Політехніці, але раніше там були клініки кафедри ендокринології, і саме там я перебувала за станом здоров'я будучи підлітком. Те, що мені найбільше запам'яталося з того часу на Грунвальді і під час прогулянки районом, було те, що до того, як побудували кільцеву розв'язку, колишнє перехрестя завжди було страшенно переповнене транспортом. Це був кошмар. Я тоді ще не зовсім знала правила дорожнього руху, але мені все одно здавалося, що там щось не так. На той час рух на цих вулицях був уже досить інтенсивним і не розподіленим належним чином, а оскільки всі явно поспішали, всі все одно виїжджали на перехрестя на помаранчеве світло, блокуючи перехрестя і не даючи проїхати тим, хто їхав навпростець. Пам'ятаю, що там завжди було шумно. Чути було клаксони, хтось, мабуть, щось кричав. Найбільше запам'яталася абсурдність ситуації та відсутність логічного мислення у водіїв, яку я вже тоді помічала. Думаю, багато хто також пам'ятає будівництво кільцевої розв'язки, яке тривало дуже довго. Це вже був час мого студентства, коли я зустрічалася тут з друзями, часто після занять, бо вони навчалися в Політехніці. Площа Грунвальдська була тоді, та, мабуть, і зараз залишається місцем зустрічей, місцем згуртування для багатьох молодих людей. Протягом багатьох років вона була такою собі меккою для студентів, адже тут, справді розташовано чимало університетів. У мене багато друзів, я завжди була дуже активною, багато розважалася і брала участь у багатьох заходах у місті, тому маю багато історій і спогадів у кожному куточку Вроцлава, в тому числі і тут. Площа Грунвальдська була чудовим місцем зустрічей для мене та решти моїх друзів, адже дехто з них жив у цьому районі -  відтак завжди було близько дому, якщо хотілося, наприклад, залишити якісь речі або провести час у когось, але ми також ходили в кіно або на прогулянки вздовж Одри, у парк. Місце в цілому дуже привабливе, і, безумовно, близькість до зелених зон, включаючи Великий острів [Wielką Wyspę], є величезною перевагою. Унікальним у районі за часів мого студентства було те, що до появи великих магазинів мережі Decathlon, які, як відомо, пропонують цілий спектр спорядження для різних видів діяльності, було важко дістати спеціалізоване спорядження, наприклад,  для гірських чи туристичних походів, а тут, на пл. Грунвальдській, було цілих три магазини з таким спорядженням. У часи, коли інтернет ще не був настільки поширений, що не можна було вільно замовляти товари онлайн, а в місті не було таких магазинів, ви завжди приїжджали сюди, до Грюнвальду. Тут можна було запастися потрібними наметами, спальниками, черевиками, куртками чи флісами, необхідними для гірських мандрівок. Тут було два Skalniki й магазин Horyzont.

A.П.: Гадаю, можна сказати, що цей торговельно-комерційний аспект є досить важливим для історії маєтку і значущим у ваших спогадах, і ця історія все ще триває - від Голіафа і ринку в дитинстві, до спеціалізованих магазинів, коли Ви були студентами, фактично аж до сьогоднішнього дня, тому що у нас тут є торговельний центр …

П.: Так, безумовно. Раніше цей комерційний характер місця безумовно притягував сюди багато людей. Зараз теж, хоча, гадаю, меншою мірою через популярність інтернет-магазинів. Раніше потрібно було кудись їхати на шопінг, а зараз це вже опція. На мою думку, хороший варіант, адже на пл. Грунвальдській є багато місць для шопінгу - не лише сам Пасаж [Pasaż Grunwaldzki], а й менші заклади, зазвичай в атмосферних кам’яницях. 

A.П.: Комерційний аспект - це одне, але Ви також згадували, що там було шумно, один з ваших спогадів - це жваве перехрестя, тож, гадаю, можна говорити про певну урбаністичність місця - чи завжди площа Грунвальдська була для Вас таким жвавим центром?

П.: Звісно. Навіть коли йшло будівництво кільцевої розв'язки, тут все одно було багатолюдно, і автомобільний рух просто перетворився на пішохідний. Тут було дуже багато людей. Що стосується історій урбаністичності, пов'язаних з Грунвальдською площею, то для мене це спогад, пов'язаний з однією Мангеттенською багатоповерхівкою [Wrocławski Manhattan]. Мій друг жив у цьому будинку, а в добудові мав свою студію. Траплялося, що ми зустрічалися там - на самій верхівці. Що мені запам'яталося з цих зустрічей, так це те, що ми каталися там, на даху, на роликах. Ми кружляли навколо добудови, перестрибуючи через блискавковідводи, які там розміщені. Але можете не хвилюватися, по краях даху досить висока стіна, тож це було безпечно. Я асоціюю його з урбаністичністю саме через ці високі, оригінальні будівлі зі специфічним характером і, звісно, через дивовижні краєвиди на місто. Зверху можна було подивитися на кільцеву розв'язку, як вона створювалася, як вона виглядала - що теж було досить незвично. Тож ця міська атмосфера, безумовно, завжди проявлялася на площі Грунвальдській.

А.П.: А як тоді сприймали Мангеттен? Сьогодні це, безумовно, одна з візитівок, ікон цього місця, яку багато хто цінує як один з найкращих прикладів польської архітектури. А тоді на нього теж звертали особливу увагу?

П.: Гадаю, що якраз у моєму найближчому оточенні та серед знайомих, ми дуже цінували ці будівлі. Напевно, важливу роль у цьому зіграло те, що, як я вже згадувала, там жив один з моїх колег, тож він міг розповісти нам більше про них і показати. Безумовно, відвідування цього місця було великою подією. Колись ми святкували там новорічну ніч, що також було чимось дивовижним. Місце і можливість потрапити туди, безумовно, сприймалися нами як щось виняткове. Думаю, ми усвідомлювали, що це була архітектурна ікона, хоча тоді ще не було відчуття, що всі її цінують і думають так само. У той час блоки ще не були відремонтовані, і було багато занедбаності, наприклад, з боку гаражів, тому зараз їхній стан тішить на багато більше.

A.П.: Безумовно, ремонт Мангеттенських багатоповерхівок і, зовсім недавно, еспланади [esplanada wrocławskiego Manhattanu] - це, доволі, значні зміни, які відбулися в просторі району. Яких ще змін зазнав район на ваших очах?

П.: Згадана вище будова кільцевої розв'язки була важливою зміною. Цікаво, що невдовзі після того, як її збудували, підземний прохід під  нею з'явився у кліпі гурту Fat Burning Step на пісню Tong, яка загалом є чудовим треком. Пам'ятаю, що він робився у співпраці з артистом на ім'я Bond, який заснував сенсаційний вроцлавський гурт Miloopa. Я бувала на їхніх концертах, і це також те, що мені пригадується, коли я думаю про Грунвальд. І це, власне, ще один аспект району, котрий був доволі важливим у мої студентські роки. У ньому вирувало не лише товариське, а й концертне життя. Тут був музичний клуб “Alibi”, гурток Kredki i Ołówka. Ми також зустрічалися в Przekręcie на вул. Szczytnickiej або в Remoncie, де зараз триває ремонт. Тож, як я вже згадувала, Площа Грунвальдська, безумовно, була для мене місцем зустрічей, нарівні з Площею Ринок. На мою думку, це другий центр Вроцлава. Зі студентських років у мене є ще одна історія, пов'язана з пл. Грунвальдською, хоча це більше спогад про мою сестру. І вона, і я закінчили ліцей № 7, який відомий тим, що займається підготовкою майбутніх лікарів. То були часи перед RODO, і коли оголошувалися результати вступних іспитів, то під дверима університету, де на дошці оголошень був вивішений список, хто був зарахований, а хто ні, збиралася ціла група майбутніх студентів, а також їхні родичі, сім'ї та друзі. Однією з людей, які супроводжували кандидатів на Грунвальді для перевірки результатів, була моя сестра. Вона розповідала, що це був дуже потужний досвід і, безумовно, незабутній. Це те, що вже безповоротно втрачено в добі інтернету. Я не кажу, що це на шкоду, але це, безумовно, позбавило нас певною мірою цих емоцій і досвіду спільноти. Що я досі пам'ятаю про цей район, так це те, що в Hali Stulecia відбувалося багато подій, і щоб потрапити на будь-яку з них, завжди потрібно було проїжджати через Грунвальдську площу. Для мене саме культурно-розважальні заходи стали найбільш значущими в історіях, пов'язаних з цим районом. Вищезгадана торгова ділянка - це одне, але для мене важливішою була розважальна сфера. Тому я пам'ятаю, що Грунвальдська площа завжди була на шляху до якихось цікавинок. З перших подібних речей, які я пам'ятаю, були справді видовищні ревю на льоду. Щонайменше три чи чотири рази моя мама брала нас, дітей, на це барвисте видовище вогнів, естрадної музики і танців на ковзанах. Ще пам'ятаю великий широкоформатний екран в Hali Stulecia, оскільки колись там був кінотеатр Gigant. Ярмарок житла та ярмарок мотоциклів також були там великими подіями. Мотоциклетні ярмарки протрималися, а житлові, гадаю, зараз менш популярні, тому що зараз все можна знайти в інтернеті. Знову ж таки, напрошується висновок, що інтернет може іноді віддаляти нас від цього досвіду. Раніше можна було прийти і зустрітися з кимось, що робило такі моменти більш пам'ятними і трохи ціннішими для нашої історії.

А.П.: А яке місце району було чи є вашим улюбленим?

П.: Коли набережну Одри відремонтували, вона стала моїм улюбленим прогулянковим маршрутом у місті. Люблю цей бульвар. Я граю в пляжний волейбол, тож це найкраще місце, де я можу цим займатися. У цьому районі також є Морське Око [Morskie Oko], яке також є сенсаційним, оскільки має круту відпочинкову ауру. Але там атмосфера рекреаційна, а тут - міська. Майже урбаністично, повертаючись до цієї теми - ми знаходимося в центрі міста, і у нас є майданчик для пляжу з піском і водою, де ви можете відчути цей міський релакс. Саме тут - в районі площі Грунвальдської. Я більше ніде не зустрічала нічого подібного, тож це, безумовно, чудове місце для занять спортом, але також і для зустрічей з людьми. Думаю, це моє улюблене місце в районі.

А.П.: А чи були в Грунвальді місця, які вам подобалися, але зараз зникли з простору району?

П.: Деякий час у цьому районі був пляжний бар - один з перших у Вроцлаві. Він функціонував дуже недовго, поруч з Імпартом [Impart], з видом на Грунвальдський міст [Most Grunwaldzki]. Більше я не пам'ятаю жодних інших місць. 

А.П.: Залишаючись при темі змін і зникнення або появи місць і будівель у районі - що вас найбільше вразило або приголомшило?

П.: Напевне, я не очікувала, що з'явиться будівля Грунвальдського центру [Grunwaldzki Center]. Вважаю, що він вписується в місцевість, але його поява мене здивувала, тому що мене тут не було деякий час, а коли я нарешті приїхала, він несподівано постав перед моїми очима. Вразив мене і сучасний спортивний блок школи на вул. Mikołaja Reja. Мені випала нагода грати там у волейбол, і тоді я здивувалась, що там є спортивні зали, і ними можна користуватися, оскільки раніше я цього не помічала. Будівля школи добре вписалася в простір. Добре поєдналася з рештою.

A.П.: Чи Площа Грунвальдська, на вашу думку, є „гармонійно поєднана”?

П.: Я б сказала, що весь Вроцлав - це мозаїка, і Грунвальд, безумовно, теж. Він еклектичний, і таким чином поєднує в собі історії з різних епох. Мені особисто це подобається. Люблю і нові будівлі, і старі, які мають власну атмосферу і відображають дух часу, в який вони були збудовані. Тож він, звичайно, не є цілісним, але це добре - таким чином, тут є щось для кожного. 

А.П.: На вашу думку,  Площа Грунвальдська змінюється на краще чи ні?

П.: Думаю, так, вона змінюється на краще. Те, що, безумовно, позитивно вплинуло на це місце, - покращення транспортної мережі та сполучення.Є багато автобусів і трамваїв, які прибувають сюди з різних частин міста. Завдяки будівництву кільцевої розв'язки та нової зупинки покращився рух транспорту. Крім того, все є сучасним, відтак полегшує користування, особливо для іноземців, яких тут багато завдяки студентським обмінам, а також для туристів, які часто їдуть прямо з Ринкової площі через Площу Грунвальдську до Hali Stulecia. Таким чином, Грунвальд є нашою візитівкою. Окрім Ринку, який є Старим містом і представляє історію Вроцлава, є пл. Грунвальдська - сучасне місто й урбаністична візитівка. Це другий центр Вроцлава, про який ми вже говорили.

А.П.: Що, на вашу думку, є іконою цього місця, яка може визначати його характер?

П.: Мені здається, що це Грунвальдський міст [Most Grunwaldzki]. Це, безумовно, ікона на нашій карті, а також одна з найстаріших будівель, яка досі вражає. Після стількох років він анітрохи не змінився, анітрохи не втратив своєї актуальності. Якби хтось запитав мене, що розмістити на логотипі для району, то я б неодмінно обрала зображення Грюнвальдський міст.

А.П.: Тобто, все-таки не Sedesowce [Manhattan], про які ми говорили.

П.: Ні. Хоча, можливо, на задньому плані - тобто з тієї перспективи, з якої на площу Грунвальдську дивляться з площі Ринок.

А.П.: Якими трьома словами Ви б описали це місце?

П.: Електичний - на багатьох рівнях, як з точки зору архітектури, так і з точки зору того, що він поєднує в собі як на мене розважальні, культурні, відпочинкові та торгові простори. Міжпоколіннєвий, тому що тут багато студентів і молоді, а також старших людей, які живуть тут роками. І по-третє - сповнений життя.

А.П.: Чи можна сказати, що Площа Грунвальдська є винятковим місцем на карті Вроцлава?

П.: Однозначно так. Не уявляю, як можна не рекомендувати людям, які приїжджають до Вроцлава, побачити цей район. Часто раджу друзям з інших міст просто прогулятися від Ринку через Грунвальдський міст, а потім у напрямку Zwierzynieckiego мосту - вулицею Grunwaldzką та узбережжям Wyspiańskiego. Грунвальд однозначно заслуговує на те, щоб його побачити. 

---

"Площа Грюнвальдська - нерозказана історія" - це проект, реалізований Фондом історії міста Ладнє завдяки фінансовій підтримці Фонду EVZ в рамках програми "local.history". #За підтримки Фонду EVZ